Під час виконання цивільно-правових угод інколи виникають ситуації невиконання або неналежного виконання однією зі сторін своїх договірних зобов’язань, відповідно виникає спір між сторонами. Не завжди загальний принцип вирішення спірних питань шляхом переговорів призводить до знаходження компромісу сторонами і тоді потрібно захищати свої порушені права іншим шляхом. Для врегулювання таких ситуацій існує як досудовий, так і судовий порядок.

Досудове та судове врегулювання спорів: Як обрати шлях?

Практика свідчить про те, що вирішення цивільно-правових та/або господарських спорів шляхом їхнього досудового врегулювання інколи приносить свої результати і сторони знаходять порозуміння. Вирішення ж у досудовому порядку спорів у сфері публічного права є майже нереальним, оскільки відповідні посадові особи органів державної влади, місцевого самоврядування тощо, дії чи бездіяльність яких призвели до виникнення спору, майже ніколи не визнають ані своїх помилок, ані помилок своїх підлеглих та не йдуть на компроміс у досудовому порядку, хоча спосіб вирішення таких спорів через оскарження діянь у вищу інстанцію передбачений чинним законодавством у багатьох випадках. Як приклад можна навести відповідні норми глави 4 Податкового кодексу України, яким передбачено можливість оскарження рішень податкових органів шляхом подачі скарги до контролюючого органу вищого рівня, але в переважній більшості випадків ця стадія не приносить жодних результатів і, врешті-решт, спір вирішується в суді. У зв’язку з цим ми пропонуємо розглянути в цій статті деякі особливості досудового порядку врегулювання спору в приватноправових (а не публічно-правових) відносинах і коли такий порядок є обов’язковим для сторін.

Чинне господарське законодавство України передбачає процедуру досудового врегулювання спору шляхом пред’явлення претензії, яка має бути оформлена з дотриманням відповідних вимог законодавства (стаття 222 Господарського кодексу України). Хоча, за загальним правилом, претензійний порядок захисту своїх порушених прав є додатковим, а не основним засобом правового захисту, і використання чи невикористання такого засобу жодним чином не впливає на можливість подати одразу позов до суду, однак, у деяких випадках, використання такого засобу є обов’язковим.

Інститут обов’язкового застосування досудового порядку врегулювання спорів в Україні проходить складний шлях розвитку. Ще 9 липня 2002 року Конституційний Суд України в процесі тлумачення частини 2 статті 124 Конституції України ухвалив рішення № 15-рп/2002, в якому дійшов висновку, що обов’язкове досудове врегулювання спорів, яке унеможливлює прийняття позовної заяви до розгляду та здійснення відповідно до неї правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Використання суб’єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту і його використання є правом, а не обов’язком особи, яка потребує такого захисту. Встановлення законом обов’язкового досудового вирішення спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист. Таким чином, заперечувалася можливість законодавчого встановлення обов’язковості досудового врегулювання спорів і цей метод залишався факультативним, який може бути використаний за згодою сторін, як оформленою в договорі, так і ні.

02.06.2016 Законом України № 1401-VIII “Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)” було внесено зміни, зокрема, і до статті 124 Основного закону, і тепер частина третя цієї статті передбачає, що законом може бути визначено обов’язковий досудовий порядок врегулювання спору. Відповідні зміни було внесено до всіх процесуальних кодексів, у яких з’явилася норма про те, що відсутність доказів вжиття заходів досудового врегулювання спору в разі, коли такі заходи є обов’язковими за законом, є підставою для повернення позовної заяви. Отже, головним фактором для застосування в обов’язковому порядку досудового способу врегулювання спору є відповідна імперативна норма в законі, в інших випадках цей спосіб є добровільним.

Застосування досудового врегулювання спору є важливим і з погляду зменшення навантаження на судові органи, і для підвищення правової культури ведення бізнесу та знаходження взаємоприйнятних способів розв’язання спірних питань безпосередніми учасниками спору, і через задекларований шлях України до європейської інтеграції, де, здебільшого, діє принцип, який зобов’язує сторони спору вживати всіх необхідних заходів перед тим, як вони переконаються у безальтернативності й невідворотності передання спору на розгляд суду. На жаль, у внутрішніх законах України так і залишилися норми, які не зобов’язують сторони договору застосовувати досудовий порядок врегулювання спорів, а мають дефініції на кшталт сторони “можуть” або “вправі” зробити це в досудовому порядку (пред’явити претензію, скаргу, вимогу тощо). Прогресивним стало ухвалення 16 листопада 2021 року Верховною Радою України закону № 1875-IX “Про медіацію”, яким регламентується порядок проведення медіації, як позасудової процедури врегулювання конфлікту (спору). При цьому медіація, хоч і є позасудовим способом врегулювання спорів, але найбільш наближений до судового способу з мінімальним рівнем формалізованих процедур.

Але сказати, що взагалі немає обов’язкового досудового порядку врегулювання спору, встановленого в законодавстві, не можна. Зазвичай такі імперативні норми містяться в міжнародних договорах України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Так, у статті 19 закону України від 29 червня 2004 року № 1906-IV “Про міжнародні договори України” зазначено, що чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Захист права на досудове вирішення: Важливість своєчасної реакції

Відповідний обов’язок передбачено Монреальською Конвенцією про уніфікацію деяких правил міжнародних повітряних перевезень, що була підписана країнами-учасницями 28 травня 1999 року та стала частиною нашого національного законодавства 06 травня 2009 року внаслідок приєднання до неї України згідно із Законом N 685-VI від 17 грудня 2008 року. Зокрема, у статті 31 вищезгаданої Конвенції зазначається, що в разі пошкодження багажу або вантажу особа, яка має право на його одержання, має надіслати перевізникові претензію негайно після виявлення пошкодження і не пізніше семи днів від дати одержання зареєстрованого багажу та чотирнадцяти днів від дати одержання вантажу. У разі затримки претензію має бути заявлено не пізніше двадцяти одного дня від дня, коли багаж або вантаж було передано в його розпорядження. За відсутності претензій у вищевказані строки жодні позови проти перевізника не приймаються, крім випадку обману з боку останнього. Подібна норма міститься у статті 47 Угоди про міжнародне залізничне вантажне сполучення від 01.11.1951 р. (до якої Україна приєдналася 05.06.1992 р.), де чітко зазначено, що позов може бути пред’явлено лише після пред’явлення відповідної претензії та тільки до того перевізника, до якого було пред’явлено претензію. Стаття 46 цієї Угоди також встановлює інший строк, ніж передбачений Господарським кодексом України загальний строк для розгляду та надання відповіді на претензію (місячний строк), а саме 180 днів з дня отримання претензії.

Крім загального строку на відповідь на претензію Господарським кодексом України передбачено й інші спеціальні строки на пред’явлення претензії та надання відповіді на неї. Так, стаття 315 ГКУ передбачає, що до перевізника претензії, які випливають із договору перевезення вантажу, можуть пред’являтися протягом шести місяців, а претензії зі сплати штрафів і премій - протягом сорока п’яти днів. При цьому Перевізник розглядає заявлену претензію і повідомляє заявника про задоволення або відхилення її протягом трьох місяців, а за претензією з перевезення у прямому змішаному сполученні - протягом шести місяців. Претензії щодо сплати штрафу або премії розглядаються протягом сорока п’яти днів.

З огляду на те, що недотримання або неправильне застосування претензійного досудового врегулювання спору (строків, порядку здійснення тощо) та підсудності може призвести до відхилення судом поданої позовної заяви, рекомендуємо не нехтувати своєчасною правовою допомогою та звертатися по неї одразу, щойно дізналися про порушення свого права, ще на етапі обрання можливого способу захисту своїх прав, аби не припуститися непоправних помилок або не пропустити важливих процесуальних строків, після спливу яких судовий захист уже буде взагалі неможливим.